Перша зустріч із французами засвідчила: щось не так.
То була робота з колегами-радійниками — перша відтоді, як став помітним живіт. Ми відпрацювали ефір, а після нього абсолютно всі — до найдрібнішого помічника оператора — підійшли до мене по черзі зі словами привітання. Воно, до речі, стандартне: «Бачу, ви чекаєте на щасливу подію». Та зі здивуванням я усвідомила, що це надзвичайно приємно — попри те, що йшлося про суто символічну увагу та слова радості від переважно малознайомих людей.
По тому я замислилася, чому українські контексти так не звучали. Чому мої українські візаві — крім ближчого дружнього кола з їхніми «о, яка ти красива!» — не мали рефлексу подібних привітань?
Можливо, одна з причин — брак культури промовляння вголос про емоції та життєві стани. Часи війни вже з 2014 року окреслили, до прикладу, як погано ми вміємо говорити про втрати. Смерть як факт буття, як виявилося, була в тіні, невидимою. Тому ритуальний жест — прості слова на кшталт «мої співчуття» — не завжди й не всім був очевидним. Дотепер, навіть після початку повномасштабної війни, смерть лишається фігурою замовчування.
Можливо, з привітанням життя так само? Цей досвід ніби очевидний, бо що тут скажеш? І виявляється, що готової формули ввічливого способу повідомити «я тебе бачу, я радію за тебе» не існує. Або мовчання, або наполегливе говоріння лише про себе. Нас не вчать говорити вголос про те, що на наших очах відбувається з тими, хто поруч.
Та чому вагітна жінка — фігура замовчування?
Певно, тут є щось і забобонне. «Щоб не зурочити» і так далі. Народна демонологія посилюється досвідом геноцидів і репресій. Забагато розповідати назовні не варто. Мати вигляд занадто щасливих, занадто багатих, занадто ситих, занадто успішних, занадто розумних — небезпечно. Можна багато міркувати про особливості (низької) суспільної довіри та (високої) зосередженості на своїх і довірі саме найвужчому сімейному колу. Та мене ж не одну вчили поменше говорити про домашнє? Й не одного мого предка вчили, наприклад, ніколи не брати пригощення навіть від сусідів, відмовляючись зі словами на кшталт: «Дякую, в мене вдома є». Це вже про навичку — цілком протилежну тій, про яку міркую тут, — не справляти враження занадто нужденних. «А я в попа обідала, — сирітка сказала».
У цій логіці важить і те, що вагітна жінка є фактором тиску на саму себе з боку репресивної влади, як і тиску на своє коло, і тому — фактором ризику.
Навіть у сучасних українських реаліях ця логіка парадоксально може бути виправданою. Щонайменше — у ворожих до жінки середовищах. Скажімо, в робочих обставинах, де вагітність може стати приводом для тиску та звільнення. Це ті ж робочі середовища, де досі можуть виявляти недовіру до молодих жінок у стилі «вийдеш заміж, народиш і підеш у декрет, а хто працюватиме?». Попри всі настанови трудового законодавства, такі реалії можуть стати для жінки мотивом якомога довшого мовчання про ту свою очікувану щасливу подію. Доти, доки не переконається, що працевлаштованість захищено й гарантовано.
Певно, є щось іще — принаймні я відчуваю це у контенті масової культури, з яким ми всі контактували.
Міленіали в Україні — це діти телевізора, тому низка фільмів або серіалів можуть бути спільним референсом для багатьох із нас.
Телевізійне кліше — мить, коли вона раптово вибігає кудись блювати. Цей мотив у серіалах та фільмах традиційно позначає сюжетний поворот «вона вагітна». За ним зазвичай настає драма — чи то він пішов, чи то вона не наважується сказати, чи щось подібне. Вагітність у стрічках 90-х і початку 2000-х не мала вигляду щасливої події. В літературі ж маємо як не «Катерину», то «Пані Боварі». А цитату про «плодовітую самку» Наташу Ростову я чула сотні разів — добре, що за умов дерусифікації люди позабували, що читали Толстого.
Та й цілком реальні школи в мої часи мали свої сюжетні лінії про материнство. У «нульові», коли я була підлітком, жарт про сукню на випускний, яка по тому стане весільною сукнею, був не жартом. Про те, що то вагітніли неповнолітні від повнолітніх, думати ще не дуже вміли, тож окремий правозахисний сюжет тих років досі не помислений. Вагітність у тих реаліях і в тому віці була синонімом життєвої поразки — без університету, без освіти, без нормальної роботи та грошей в майбутньому, без перспектив. Хіба що чоловік «по зальоту» виявиться багатим — тут я цитую стереотип, звичайно. Щось подібне жило і в університетах. Саме тому одногрупниці, дізнавшись, що я виходжу заміж, розпитували зі співчуттям у голосі, чи збираюся в «академку», — а далі все те саме: життя без диплома як синонім утрачених можливостей і життя в загробному — декретному — світі, звідки не повертаються. Трудові дискримінативні реалії, які я описала вище, так само лише зміцнювали стереотипи. «Я вагітна» в токсичному виробничому середовищі означало «я зупиняю кар’єру» — з якоїсь миті цей стереотип уже не відповідав реаліям, проте від того не став менш живучим. У тій реальності ще існувала дихотомія між «кар’єрою» та «родиною».
Букет подібних образів навряд чи підштовхував вітати знайомих з вагітністю.
По-серйозному попередні абзаци підсумовуються словом «мізогінія» — описані побутові сценки є саме її наслідком. У мізогінному світі жінка завжди винна. Вагітна — «курка», не вагітна — так то ще гірше. Можливо, саме тому в багатьох середовищах досі воліють «не бачити» вагітності й материнства. Цей досвід не дуже зручно проговорювати, бо він відкриває забагато недвозначних тем і ситуацій, забагато правд про несправедливе суспільство чи несправедливі родини. Це правди з тих правд, які вже «звичні» й «нормальні». Складне словосполучення «інтерналізована мізогінія» позначає щось навіть менш приємне: ненависть, упередження жінок стосовно самих себе, множення й висловлення вголос тих самих стереотипів. Чому це відбувається? Бо (хибна) логіка такої тактики виживання припускає, що упередження й ненависть до «поганих» засвідчує та захищає тебе саму як «нормальну». Проте в несправедливому світі жінка не може бути «нормальною» — з нею завжди щось не так. І майбутнє її весь час непевне — незалежно від обраного шляху.
Інтерналізована мізогінія змушує багатьох із нас — та й мене саму — думати в тих старих категоріях. Кар’єра чи дитина, «яжемать» чи нормальна? Тут точно не до привітань. Подібні сумніви змушують вагатися. Не розпитувати. Мовчати про відчуте і пережите.
Та раптом виявилося, що з того боку досвіду оприявнилося щось зовсім інакше.
Виявилося, що можна відповісти на запитання «як він спить?» чи поговорити про перші зуби — і не стати від того гіршою фахівчинею.
Виявилося, що можна отримати від колеги у спадок мішок дитячого одягу, за пів року — передати іншій колезі інший такий самий мішок — і не отримати тавро «мамаші». І що можна пожартувати про «я хочу встигнути його покупати перед сном» та спокійно піти з вечірнього нетворкінгу. Виявилося, що нормально бути і фахівчинею, і мамою — в колі колег, які приймають твоє материнство та навіть допускають у свій інтимний простір власних досвідів. Цей факт не відкрився б ніколи, якби не підтримка з боку інших жінок. Принаймні в культурному та медійному світі відчуваю її щодня. Саме ці жінки чуйно вітали з першим виходом у публічний робочий світ, коли малюкові було два тижні. Саме вони ініціюють та підтримують поважні розмови про цей мій новий досвід — розпитують і діляться власним.
Тому справді, в нас щось не так — але не з привітаннями. Щось не так — із зважанням та врахуванням потреб. І в кожної з нас є інструменти це виправити. Іноді вистачить бодай просто зібрати в один чат кількох знайомих мам, створити інший простір, де можна розмовляти як рівні серед рівних — без осуду і повчань, із любов’ю та прийняттям.
Потрібні не привітання, а усвідомлення, врахування, визнання. Ти тут, я тебе бачу, тебе достатньо — такої, яка ти є.
Ірина Славінська, журналістка, виконавча продюсерка Радіо Культура, письменниця, членкиня Українського ПЕН, кураторка літературних програм фестивалю «Книжковий Арсенал».
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
